K funkcnim opozicim v onomastice

Abstract

Вихідною підставою для поділу функціональних опозицій на категорії є сформульована автором у його монографії Uvod do obecné jazykovëdy [Вступ до сучасної лінгвістики] (Brno 1999) парадигма функціональної ономастики, яка на загальному рівні представляє собою комплексне ціле пропріально специфічних явищ мовного, комунікативного та функціонального типу. Структура та функціонування парадигми проявляється шляхом поділу її на окремі фази (операції). Типовим для преномінативної фази є існування апелятивної та пропріальної мовної сфери, формування категорії „онімний об’єкт” та вибір „онімного мотиву номінації. Центром фази номінації є процес назвотворення, що реалізується у мовній площині. Внутрішньопропріальні та зоенішньопропріальні функції виявляються специфічно пропріально. Це веде до утворення категорій „онімний зміст” та „онімна норма”. У постномінативнй фазі власна назва як новоуворена лексема вводиться у систему діючих граматичних та інших правил мови, що є базою для назв, та у сферу суспільної комунікації. Стабілізується зв’язок // відношення ім’я - об’єкт. Наступають// відбуваються процеси верифікації, варіації і запозичень. Функціонування парадигми визначається взаємодією таких категорій, як: процесуальність, динаміка, компактність, когезія і відтворюваність, та є основою для теоретичного обґрунтування в ономастичній площині поділу мови на сфери назв загальних та назв власних, які функціонально не перетинаються (а також визначення та постановка мети так званої ономастичної граматики).

Ausgangsbasis der Kategorisierung der Oppositionen von Funktionen ist das vom Autor in seiner Monographie Uvod do obecne jazykovedy [Einfuhrung in die allgemeine Namenkunde] (Brno 1999) formulierte Paradigma der funktionalen Namenkunde, das auf der allgemeinen Ebene ein komplex wirkendes Ganzes proprial spezifischer Erscheinungen sprachlicher, kommunikativer und funktionaler Art darstellt. Die Struktur und die Auswirkung des Paradigmas ist durch die Einteilung in einzelne Phasen (Operationen) erkennbar: Fur die Pranominationsphase sind die Existenz der appellativischen und proprialen Sprachsphare, die Konstituierung der Kategeorie „onymisches Objekt“ und die Wahl des „onymischen Benennungsmotivs“ typisch. Zentrum der Nominationsphase ist die Namenbildung als ein sich auf der Ebene des Sprachlichen realisierender Prozess. Proprialspezifisch setzen sich proprial interne und proprial externe Funktionen durch. Es kommt zur Herausbildung der Kategorien „onymischer Inhalt“ und „onymische N orm“. In der Postnominationsphase wird der EN als neugebildetes Lexem in die geltenden grammatischen u. a. Regeln der benennenden Sprache und in die gesellschaftliche Kommunikation eingegliedert. Das Name-Objekt-Verhaltnis wird stabilisiert. Es treten Verifizierungs- sowie Variations- und Entlehnungsprozesse ein. Das Fungieren des Paradigmas ist durch das Zusammenwirken der Kategorien der Prozessualitat, Dynamik, Kompaktheit, Kohasion und der Reproduzierbarkeit bestimmt und ist Grundlage einer namentheoretischen Begrundung der Einteilung der Sprache in die sich funktional nicht deckenden Bereiche der Gattungs- und der Eigennamen (sowie der Definition und Zielsetzung der sogen, onomastischen Grammatik).