Психологія розуміння канонічної молитви: дискурсивна парадигма дослідження і спроба емпіричного аналізу

Abstract

У статті релігійний дискурс, базовим жанром якого виступає молитва, теоретично обґрунтовується як активна рецепція, трансляція та/або творення (співтворення) релігійних текстів у певних їх контекстах (більш розлогих соціальних і вужчих особистісних), що пов’язано з конструюванням певних дискурсивних моделей реальності у діалогічному процесі взаємодії суб’єктів (людини та Бога), а його розуміння – як відтворення та творення системи смислів у відповідному процесі. Теоретично обґрунтовується, що базовим контекстом такого розуміння виступає релігійна активність людини, а його основними рівнями – субперсональний (символьно-архетипний), власне персональний (смисловий) та трансперсональний (значеннєвий). За результатами авторського емпіричного дослідження констатується: 1) незалежно від рівня релігійної активності досліджених українців, універсальним і найбільш значущим при осмисленні молитви виступає символ руки як наочний образ трансляції фізичної та духовної енергії від одного суб’єкта молитви до іншого; 2) водночас на персональному рівні розуміння молитви зростання релігійної активності супроводжується смисловою трансформацією від її спочатку домінантної «раціональної близькості» до, в першу чергу, «хорошої сили, комфортності, впорядкованості» (й тільки в останню чергу – «раціональності»), а також від нестабільної молитовної «екзальтованості» до приємної «просвітленості»; 3) на трансперсональному рівні розуміння молитви «Отче наш» спостерігаються його істотні відмінності від канонічного прототипу, які, хоча і зменшуються на тлі зростання релігійної активності респондентів, а проте в окремих своїх аспектах так і залишаються суттєвими – зокрема, якщо «Отче наш» формує дискурсивну модель реальності «Ми, люди – Ти, Бог», то у своїх інтерпретаціях людина дещо модифікує перший полюс моделі егоцентризмом («Я/моє»), а також додає у цей дискурсивний простір первинно «непрохану» тут постать екстернального агента («Він/вони»

Religious discourse, with a prayer as the basic genre, is theoretically substantiated in the article as the active reception, translation and/or creation (compilation) of religious texts in certain contexts (complex social and narrower personal), which is connected with the construction of certain discursive models of reality in the dialogic process of interaction between subjects (a person and God); and its comprehension as the reproduction and creation of the system of meanings in the corresponding process. It is considered theoretically that the basic context of such comprehension is the religious activity of a person, and its basic levels are subpersonal (symbolically archetypal), personal (sense) and transpersonal (meaning). According to the results of author’s empirical research the following is stated: 1) the symbol of a hand as an illustrative image of the translation of physical and spiritual energy from one subject of a prayer to another is the universal and most meaningful symbol in the comprehension of a prayer, regardless of the level of religious activity of Ukrainians under research; 2) on the personal level of comprehending a prayer, along with the growth of religious activity, there is a semantic transformation from its initially dominant «rational proximity» to, firstly, «great strength, comfort, orderliness» (and finally – «rationality»), as well as from the unstable prayerful «exaltation» to a pleasant «enlightenment»; 3) on the transpersonal level of comprehending the prayer «Our Father» there are significant differences from the canonical prototype, which decrease through the growth of religious activity of the respondents, but in some aspects they remain significant – in particular, if «Our Father» forms the discursive model of reality «We, people – you, God», then, in her interpretations, a person modifies the first pole of the egocentrism model («I/mine»), and also adds primarily «unwilling» figure of an external agent («He/they») to this discursive space