Особистісна готовність викладачів вищої школи до діалогізації освітнього процесу

Abstract

Статтю присвячено теоретичному обґрунтуванню та емпіричному дослідженню особистісної готовності викладачів вищих закладів освіти до діалогізації освітнього процесу. Визначено освітній діалог як процесуально-цілісну форму активного навчання, спрямовану перш за все на перетворення внутрішнього досвіду майбутніх фахівців та набуття нового. Обґрунтовано, що повноцінний освітній діалог залежить від трьох складових: 1) діалогічності викладача; 2) діалогічності навчального матеріалу (як фрагменту змісту освіти, що розглядається); 3) діалогічності студента. Проаналізовано провідну роль викладача не лише в діалогічній організації освітнього процесу, але й у розвитку діалогічної культури студентів. Доведено, що здатність до діалогу є проявом високої професійної майстерності, результатом вдосконалення власної педагогічної діяльності, постійної роботи над собою і необхідного діалогічного досвіду. Виокремлено два аспекти готовності викладача: 1) як педагог сам реалізує себе і розвивається як особистість (особистісна готовність); 2) яким чином він сприяє особистісному зростанню студентів (професійна готовність). Проаналізовано фасилітативні здібності викладача, на основі яких розвивається його особистісна готовність до діалогізації освітнього процесу, що проявляються в гуманістичній спрямованості особистості, спонтанності, відкритості, автентичності, а також у розвиненій потребі в самопізнанні, самоаналізі та самоактуалізації. Показано, що однією із серйозних перешкод діалогізації освітнього середовища вищої школи є неготовність викладачів до повноцінних діалогічних стосунків. Емпірично доведено, що найбільшою перешкодою в діалогізації освітнього процесу є орієнтованість викладачів на формальні показники навчальної діяльності, небажання відмовитися від застарілих педагогічних стереотипів, орієнтація на монологічність та авторитаризм викладання, догматичність, формалізованість, стереотипність рольової поведінки

The article addresses theoretical substantiation and empirical research of personal readiness of teachers and instructors in higher educational institutions to implementing dialogue as a form of educational process. The essence of educational dialogue is viewed as an integrated procedural form of active learning, which is aimed at transformation of internal experiences of future specialist and acquiring new ones. The author states that a complete educational dialogue depends on three components: 1) the dialogism of a teacher; 2) the dialogic nature of educational material (as a fragment of given educational content); 3) student dialogue. The leading role of the instructor is being analyzed not only in the dialogic organization of educational process, but also in development of dialogical culture of students. Two aspects of the teacher's readiness are singled out: 1) how a teacher goes through self-realization and personality development (personal readiness); 2) how a teacher contributes to personal growth of students (professional readiness). The article analyzes facilitative abilities of a teacher, based on which the teacher develops personal readiness for implementing dialog as a form of educational process. It has been empirically proven, based on the questionnaires administered to both teachers and students, that teachers often focus on formal indicators, on the monotony and authoritarianism of teaching. Relations between teachers and students are often manipulative, and there is an alienation and indifference of the teaching staff towards students in pedagogical communication. At the same time, dogmatism, formalism, and closeness, and stereotypical role behavior of teachers and students constitute the greatest obstacle in transforming educational process into a dialogue.