ANTHROPOCENTRISM OF UKRAINIAN CULTURE AND CIVILIZATION

Abstract

The article deals with the philosophical ideological principle, the content of which is the understanding of the world in connection with the inclusion of the Ukrainian person as an amateur factor. It is noted that in the history of Ukrainian philosophical thought the problem of human, his essence and meaning of life is one of the central. Even in the times of Kyiv Rus the human was perceived not only as a part of the cosmos, which is inherent in paganism, but also as the peak of nature. A new manifestation of the human view manifests itself in XVI–XVIII centuries when the national self-determination of Ukrainians awakens, which, in turn, exacerbates the interest of the society to the universal foundations of European civilization – antiquity, Christianity and enlightenment, that is, the ideas of anthropocentrism that were widespread and in Western Europe. A human was viewed not only from the point of sin and salvation, but as the highest value, the creator of himself through involvement in God as a perfect creation. S. Orikhovskyi, K. Sakovych, K. Trankvilion-Stavrovetskyi affirmed the idea of unity of microand macrocosm. Anthropocentrism was conceived as a leading tendency of Ukrainian philosophy and classical literature of XIX–XX centuries. The philosophical and literary heritage of T. Shevchenko, M. Drahomanov, I. Franko, M. Pavlyk, Lesia Ukrainka, M. Kotsiubynskyi, P. Grabovskyi, T. Zinkivskyi, Yu. Vassyian, D. Dontsov, M. Mikhnovskyi is imbued with it. In general, the Ukrainian human in the anthropocentric type of culture positions himself to the world, but not the world to the human. While the world is a background, a human observes the world.

У статті йдеться про філософський світоглядний принцип, змістом якого є розуміння світу у зв’язку з включеністю в нього української людини як самодіяльнісного фактора. Зазначено, що в історії української філософської думки проблема людини, її сутності та сенсу життя є однією з центральних. Ще за часів Київської Русі людину сприймали не лише як частину Космосу, що притаманне язичництву, а й як вершину природи. Новий прояв погляду на людину проявляється у XVI–XVIII ст., коли пробуджується національне самовизначення українського народу, що, своєю чергою, загострило інтерес суспільства до універсальних основ європейської цивілізації – античності, християнства та просвітництва, тобто виникають ті самі ідеї антропоцентризму, що були поширені і в Західній Європі. Людина розглядалася не лише з позиції гріхопадіння та спасіння, а як найвища цінність, творець самої себе через причетність до Бога, як досконале творіння. С. Оріховський, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький утверджували ідею єдності мікро- та макрокосмосу. Антропоцентризм замислився провідною тенденцією української філософії і класичної літератури XIX–XX ст. Ним пронизана філософська і літературна спадщина Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Грабовського, Т. Зінківського, Ю. Вассияна, Д. Донцова, М. Міхновського. Загалом українська людина в антропоцентричному типі культури позиціонує себе світові, а не світ людині, вона фігура, тоді як світ – тло, людина спостерігає за світом.