Соціально-педагогічні практики в умовах війни: трансформація ролей і функцій

Abstract

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні трансформації соціально-педагогічної практики в Україні в умовах російсько-української війни та визначенні нових функцій, ролей і змістових орієнтирів професійної діяльності соціального педагога. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході із застосуванням історико-педагогічного аналізу, порівняння, узагальнення сучасних наукових джерел (2022–2025), а також концептуалізації положень crisis pedagogy і trauma-informed practice в контексті професійної підготовки соціальних педагогів. Використано системний і діяльнісний підходи для осмислення змін у структурі соціально-педагогічної діяльності. Наукова новизна полягає у представленні моделі трансформації соціально-педагогічної практики у воєнний період, що інтегрує три взаємопов’язані напрями: безпеку, психосоціальну підтримку та відновлення. Обґрунтовано зміну акцентів із переважно профілактично-просвітницької діяльності на кризово-реагуючу й відновну практику; уточнено нові категорії цільових груп (діти загиблих військових, внутрішньо переміщені особи, сім’ї біженців) та відповідні формати роботи в освітніх, табірних і реабілітаційних середовищах. Встановлено, що в умовах війни соціальна педагогіка зазнає якісної трансформації, переходячи до інтегрованої моделі життєвої безпеки, що поєднує фізичний, психологічний і соціальний виміри. Соціальний педагог постає як фасилітатор, медіатор і агент відновлення, здатний працювати в умовах невизначеності та травматичного досвіду клієнтів. Обґрунтовано необхідність адаптації освітніх програм підготовки соціальних педагогів через інтеграцію кризових компетентностей, травмоінформованих підходів і практикоорієнтованих компонентів навчання.

The article aims to provide a theoretical substantiation of the transformation of social pedagogical practice in Ukraine under the conditions of the Russian-Ukrainian war and to identify new functions, roles, and substantive orientations of social educators’ professional activity. The study is based on an interdisciplinary approach and employs historical-pedagogical analysis, comparison, and generalization of contemporary scholarly sources (2022–2025). It conceptualizes the integration of crisis pedagogy and trauma-informed practice into the professional training of social educators. A systemic and activity-based approach is applied to interpret structural changes in social pedagogical practice. The article proposes a model of transformation of social pedagogical practice in wartime, integrating three interrelated dimensions: safety, psychosocial support, and recovery. It substantiates the shift from predominantly preventive and educational functions to crisis-responsive and restorative practices. The study identifies new target groups, including children of fallen soldiers, internally displaced persons, and refugee families, as well as corresponding formats of intervention in schools, camps, and rehabilitation settings. The findings demonstrate that wartime conditions lead to a qualitative transformation of social pedagogy toward an integrated life-safety model combining physical, psychological, and social dimensions. The social educator emerges as a facilitator, mediator, and recovery agent capable of working in contexts of uncertainty and trauma. The study emphasizes the need to adapt higher education curricula through the integration of crisis competencies, trauma-informed approaches, and practice-oriented training components.