Дискурс насильства в поемі Т. Шевченка «Гайдамаки»

Abstract

У статті розглядається дискурс насильства у поемі Т. Шевченка «Гайдамаки». Починаючи від сучасників, твір отримав застережні оцінки, наприклад, М. Драгоманов заперечував прогресивність гайдамацького руху. Натомість у радянській критиці схвалювався соціальний аспект боротьби. Сучасна інтерпретація Г. Грабовича вказує на зв’язок проблематики твору з біблійним контекстом, зокрема ідеєю херему – схваленої Богом розплати та жертвоприношення. Вбивство Гонтою своїх дітей і є такою жертвою, яка проєктує цінності колективу. В оцінці Л. Білецького це ідея жертовності заради звільнення народу від національного, соціального чи релігійного гніту. Архетип жертвопринесення в сучасній психологічній інтерпретації має і позитивне значення, яке пов’язується з необхідністю переосмислення стереотипів поведінки. Майбутнє потребує створення нових моделей розвитку індивідуума, адже прихильність до звичного, традиційного та улюбленого не дозволить адаптуватися до нових викликів. Інколи необхідно пожертвувати тим, що любиш. З огляду на це Гонта апелює до того, що діти гинуть за майбутню Україну, вони є втіленням неприпустимої поведінки з точки зору народу, трагічною помилкою героя. Протилежністю цьому образу виступає Ярема, в якого поєднується особисте та громадське начало. Його помста зумовлена особистісними мотивами, ненависть не є тотальною. Попри закиди, що Шевченко естетизує різанину в «Гайдамаках», у творі немає «образів фрагментованого тіла», які є симптомами агресивності згідно з теорією Ж. Лакана. Натомість домінують фольклорні гіперболізовані образи-евфемізми. Окремо виділяється образ крові, який символізує жертву хтонічній Великій Матері і водночас перегукується з пролитою кров’ю Авеля та помстою за неї. У кульмінаційній сцені з точки зору психоаналітичної теорії Лакана ксьондз – це вибраний інший для Гонти. Цей інший здійснює заклик до суб’єкта, але через відкидання батьківської метафори у несвідомому це викликає насильство з боку Гонти, самовбивчі наміри, що є свідченням метафізичної безвиході шляху помсти. Зроблено висновок, що Шевченко намагався правдиво відтворити гайдамацький рух у всій суперечності.

The article examines the discourse of violence in T. Shevchenko’s poem “Haidamaky”. From the time of its contemporaries, the work received cautionary evaluations, for example, Dragomanov disputed the progressiveness of the Haidamak movement. In contrast, Soviet criticism approved of the social aspect of the struggle. Modern interpretations, such as that of H. Hrabovych, highlight the connection between the poem’s themes and the biblical context, particularly the idea of herem, divinely sanctioned retribution, and sacrifice. Honta’s act of killing his children is viewed as such a sacrifice, reflecting the values of the collective. According to L. Biletsky, this represents the idea of sacrifice for the liberation of the people against national, social, or religious oppression. The archetype of sacrifice, in modern psychological interpretations, holds positive meaning as it is associated with the need to rethink behavioral stereotypes. The future requires the creation of new models of individual development, as attachment to the familiar, traditional, and beloved will hinder adaptation to new challenges. Sometimes, it is necessary to sacrifice what one loves. Therefore, Honta claims that his children die for the future of Ukraine, embodying behavior deemed unacceptable from the people’s perspective, serving as the hero’s tragic mistake. In contrast to this image stands Yarema, who unites the personal and the public. His revenge is driven by personal motives, and his hatred is not total. Despite accusations that Shevchenko aestheticizes the massacre in “Haidamaky”, the work lacks “imagos of the fragmented body”, which are symptoms of aggression according to J. Lacan’s theory. Instead, folkloric hyperbolized euphemistic images dominate. The image of blood is particularly highlighted, symbolizing sacrifice to the chthonic Great Mother while simultaneously resonating with the spilled blood of Abel and the revenge for it. In the climactic scene, from the perspective of Lacanian psychoanalytic theory, the priest is the chosen “Other” for Honta. This “Other” calls upon the subject, but due to the rejection of the paternal metaphor in the unconscious, this incites violence from Honta and suicidal tendencies, signifying the metaphysical deadlock of the path of revenge. It is concluded that Shevchenko sought to truthfully depict the Haidamak movement in all its contradictions.